Людко, щиросердечно дякую Тобі за серцевину!
Я чекала слушного моменту, щоб написати щирі слова подяки для своєї колеги Людмили Миколаївни Надієвець, вчителю трудового навчання, образотворчого мистецтва й керівнику гуртка "Дизайн одягу".
Наші спільні зусилля уже на третій день війни були об'єднані заради того, щоб бути чимось корисним для наших хлопців, що поповнили ряди ЗСУ.
Сьогодні 56 день війни. Людмила Миколаївна зранку надіслала фото власноруч пошитих військових аптечок й невеликий допис до них. Поділяю з нею думки й в черговий раз дякую їй за усе, що вона робить щодня упродовж двох місяців, аби у своєму тилу наблизити до перемоги влучно підібраний вислів, що є основою зусиль українського народу"Усе буде Україна!"
Людмила Миколаївне пише: "Шию та слухаю новини і серце переповнене болем.Та ми не маємо права втрачати віру, волю і жагу до життя. Ми маємо вірити, любити, творити і берегти те, що є для нас важливим.
Нам потрібно підтримувати зв'язок поколінь. Ми не будемо такими, як були раніше, але нам важливо прямо зараз, прямо під час війни намагатись зберегти те, що вважаємо своєю серцевиною.
У кожного з нас є свій власний сенс життя. Він є і в кожному окремому дні також. Сьогодні - витримати біль. Можливо, завтра - зберегти свою людську гідність, а післязавтра - зробити щось маленьке для того, щоб ЖИТТЯ перемогло всередині нас.
Такі думки сьогодні, а в руках знову тканина, з якої пошила 10 аптечок нашим ЗСУ.
Шию і думаю, що наші хлопці для нас всі рідні
Все буде Україна!"
Її руками зроблено чимало. Спочатку основа для маскувальних сіток, яку вона навчала плести дівчат й жінок. Це та робота, про яку я писала раніше, що дозволила усім нам вплести у вузлики десятки тисяч кілометрів нервів, переживань. З тюкувальних шнурків сплетено 15 великих основ, бо готових сіток ніде було купити, а часу гаяти не можна було.
Поки жінки вплітали шмаття в основу йшла робота з пошиття гасел. Разом з односельцями було пошито 100 балаклав, 4 медичних носилок.
А далі клопітка колективна робота по виготовленню розвантажувальних жилетів. Їх пошито 50 з любов'ю й піклуванням й передано нашим Захисникам. Зазначу, що значно більшу частину жилетів Людмила Миколаївна пошила власноруч, щоб полегшити їм їх варту, зробити її трішки комфортнішою у польових умовах.
Щодня оселя була відчинена і вона зашивала, пришивала, перешивала, латала, одним словом чаклувала своєю швейною машинкою, бо всі були наші, не було чужих і своїх.
Паралельно з важливою роботою, тримала зв'язок з учнями, щоб і ті робили свій невеличкий, але важливий внесок до наближення перемоги.
Чимало зроблено роботи, щоб підтримати наших Захисників. Кожного разу, коли я хотіла зловити фотомомент за роботою Людмили Миколаївни, вона шарілася, просила не фотографувати, бо соромилася хустини й робочого одягу. Я щоразу повторювала: "Ти мені така гарна в цій хустині! Я хочу показати тебе такою простою, не як у шкільному театрі, який ми разом плекали майже три десятки років, а такою простою, з поліською серцевиною!"
До речі, тема поліської простоти - улюблена загальна тема нашого колективу, яку ми плекаємо упродовж багатьох років "Роль місцевої самобутності сварицевичан у національній ідентифікації українців".
Усе буде Україна! Не перестаю в це вірити. Дякую тобі, Людко, за усе, що ти робиш для України!
