Це день не для сліз, суму та токсичного співчуття. Це день, щоб звернути увагу на те, чи доступний ваш двір? Чи змогли б ви дістатися вашої улюбленої кав'ярні, якщо пересувалися б на візку? А як щодо зупинок транспорту у вашому районі? Чи оснащені вони вказівниками для незрячих?

Станом на 1 січня 2020 року, в Україні 2,7 млн осіб мають інвалідність. Це 6,5% населення. Практично у кожного з нас в родині, серед друзів або знайомих є людина з інвалідністю.

Забудьте назавжди слова «інвалід» і «каліка», а разом з ними словосполучення «обмежені можливості», «прикутий до інвалідного візка», «особливі потреби». Стоп! No drama.

На перше місце завжди потрібно ставити людину. Правильно — «людина з інвалідністю». Чому не можна по-іншому? Тому що обмежені можливості час від часу можуть бути абсолютно у кожного на кожному кроці, не залежно від стану здоров'я: через стан фінансів наприкінці місяця, необхідність підняти дитячий візочок на 5-й поверх будинку без ліфта, неможливість підтягнутися на перекладині 10 разів... А певні особливі потреби такоє є у кожного з нас, і найяскравіші тому приклади — вегетаріанці, люди на дієті, люди, які мають алергію на певні продукти.

Слова «аутист», «даун», «дауненя», «епілептик», «ДЦП-шник» і «візочник» не просто некоректні — вони образливі. Ще раз: варто використовувати термін «людина з інвалідністю».

Коли ви знайомитесь з людиною, яка має інвалідність, цілком природно потиснути їй руку: навіть тим, кому важко рухати рукою або хто користується протезом.

Під час розмови з людиною, яка має інвалідність, звертайтесь безпосередньо до неї, а не до супроводжуючого або сурдоперекладача, які присутні при розмові.

Не варто нав’язувати свою допомогу, краще від самого початку дізнатись у людини якої саме допомоги вона потребує.

Пам’ятайте, що інвалідний візок — це частина недоторканого простору людини з інвалідністю, тому не опирайтеся на нього.

Фокусуйтеся не на інвалідності людини, а на проблемі, що ви з нею обговорюєте.