Юлія Таборовець народилась 26 листопада 1988р. в м. Дубровиця на Рівненщині. Вірші почала писати з 11 років. Свої перші «надбання» гордо несла на оцінку батькам-філологам, які і стали першою підтримкою на ниві поезії. Навчалась в Дубровицькій ЗОШ №3, закінчила Національний університет Державної Податкової Служби України факультет фінансів та банківської справи. Але, навіть при здобутті економічної освіти, літературні ноти давали про себе знати. Адже дуже часто конспекти лекцій закінчувались новими поетичними рядками. Юлія Таборовець – фіналіст міжнародного літературного конкурсу «Гранослов-2021», учасник Конкурсу "Фонду Ковалевих", та лауреат обласного літературного конкурсу, неодноразово друкувалась у різних періодичних виданнях. У 2011р. за сприяння НУДПСУ вийшла перша поетична збірка «В обіймах долі», куди ввійшла поезія, написана в 2003-2010р.р. Сьогодні своєї черги побачити світ чекає друга поетична збірка автора.
Рік війни… Рік нестерпного болю… Рік втрат…
А ще – РІК НЕЗЛАМНОСТІ, НАДІЇ, ВІРИ у наших солдат, які щодня наближають довгоочікувану
ПЕРЕМОГУ!
Вам, Сергію Миколайовичу, та Вашим побратимам – у дарунок вірші Юлії Таборовець.
***
В той день коли закінчиться війна -
Я буду поруч, рідна Україно.
Пройде нарешті лютий, і весна
Зайде до мого серця по руїнах.
Не буде слів пихатих голосних,
Не хочеться а ні пісень, ні вІршів.
Вже відридали всі свої пісні!
Всі як один - ми полюбили тишу...
І де кого зустріне Перемога:
За книжкою, в окопі, літаках...
Зустрінемось подякувати Богу
З молитвою і свічкою в руках.
Візьму наш прапор, стисну у долоні,
До серця пригорну свою дитину...
Закрию очі і вдихну на повні
Свою святу, незламну Україну.
І по усіх канонах круговерті
Прийде! Прийде загублена весна!
З букетами й листівкою в конверті.
В той день, коли закінчиться війна.
***
Рушниками заплетені вулиці…
Чути тихий сміх дітвори.
Жовч у жилах нарешті забудеться…
Добрий вечір, поліські двори!
Чорнобривці розсипались золотом,
Обіймає калина весну.
Скільки знищено, скільки прополото
В зачерствілих серцях бур’яну!
А хатини на вулицях білені
Топлять печі любов’ю й теплом,
Душі стомлені… Світом знесилені,
Йдуть зігрітись поліським селом.
Заспівали з дитячою вірністю
У два голоси – ліс і поля…
Пестить ноги забутою ніжністю
Масляниста поліська земля.
***
Не дивіться більше на дорогу,-
Не прийдуть натомлені сини…
Порожнеча і молитва Богу, -
От що залишилось від війни.
Не тужіть скорботними ночами,
Материнським серцем в тишині,-
Ваші діти стали журавлями.
Чуєте їх клекіт навесні?!
Кілька чорних грудок і пісок…
Заридала осінь журавлина.
На могилі орден і вінок,
Орден слави молодого сина.
***
Ще так ніколи стяг не майорів,
Як вперше… Виграє блакитний колір…
Це сині очі прадідів, дідів
Поглянули на нас крізь час і болі.
Ще так душа не прагнула у храм
Розправити свої затерплі крила.
І ще ми так не заздрили дощам,
Які змивають бруд… з думок і тіла.
Ще так не бились голосно серця
Як зараз… Лиш почують звуки гімну…
І так ще не молились до Творця…
За нашу неподільну Батьківщину.
***
Вишиванка на грудях.
Прапор твій на руці...
Хто я? Що я? Без тебе, країно?
Хай пишаються землі, хай гордяться отці!
Не поставите нас на коліна!
Скільки нас полетить журавлями у вись?!
Скільки неба потрібно і сили?!
Україно моя, ти лишень не журись!
І повір в свою доньку і сина!
Буде хліб у печі! Буде сіль на столі!
Сміх дитячий - в уквітчанім гаї!
Буде прапор завжди! Тут на рідній землі!
Україно моя, обіцяю!
***
Що таке війна? Спитала доня,
На мене здійнявши сині очі.
Я, в кулак стискаючи долоні,
Говорити стала неохоче.
Донечко моя, моя дитино!
Це безсонні ночі матерів,
Доки їх сини щитом єдиним
Захищають нас від ворогів.
Це серця сполохані дитячі,
Це порожні парти і садки.
Це дитинство втрачене, а значить
Наніч недочитані казки.
Це народ наш, пташко моя мила,
Право боронити рубежі!
Це козацька непохитна сила
З прапором, за руки до межі!
Ні, не бійся доню, моя люба
Українське слово - навіки!
Хто з вогнем до нього - тому згуба,
Від своєї раниться руки.
І з дорослим поглядом дитина,
За такий короткий діалог...
- Мамо, переможе Україна?!
- Переможе, доню! З нами Бог.
***
Мамо не плач, що син твій з автоматом!
Я ні на кого руку не здійму!
Я тільки, чуєш?! Буду захищати
Народ свій, мамо... Скований в пітьму.
Я тільки хочу донечку, і сина
Уберегти від болю, бачить Бог!
Я хочу щоб сміялась Україна,
Не знаючи повітряних тривог.
Мамо, пробач, я буду убивати.
О Господи прости цей тяжкий гріх!
Вітчизні треба ми - прості солдати.
Щоб змити цей червоно-білий сніг...
Гей хлопці, не ідіть сюди, не треба!
Ви теж сини... Батьків своїх щадіть!
Ми не займали ваше біле небо,-
Й своє блакитне, будем боронить!
О Господи, збери із хмар ракети!
Пусти лелек! Хай пІдуть у танок!
І дай до рук не зброю, а букети
Для наших доньок, зболених жінок!
Мамо не плач, що син твій з автоматом!
Я ні на кого руку не здійму!
Я тільки, чуєш?! Буду захищати
Народ свій, мамо... Скований в пітьму.
***
Тримайся, моя Україно!
Прийде в твоє серце весна.
Розквітнуть сади - до єдиного,
Ми це заслужили сповна!
Лелеки вертаються, з Богом
Несуть на своєму крилі
Безцінну святу перемогу
З небес - українській землі!
За кожну поломану квітку!
За втрачені ночі й серця!
За кожну поставлену мітку!
За крики сирен без кінця!
За кожну убиту дитину!
Як можна простить цих іуд?!
За кожен шматок України
Ці нелюди матимуть суд!
***
Повернулась на землю весна,
Щоб усипати квітами сад.
Ну а саду ... А саду нема!
Сюди вцілив непроханий град.
Босоніж юна мавка весняна
Крок за кроком по чорних руїнах,
По землі, мов скривавлених ранах...
Запекла їй в душі Україна!
Дітлахи не стрічають на ганку,
Не біжать по свої первоцвіти.
Їх забрали батьки на світанку
Щоб від пекла розвести по світу.
І упало дівча на коліна,
Заридало гіркими слізьми.
Де квітуча моя Україна?!
Боже, тяжко так бути людьми?!
Розривалась душа молодеча,
Під пекельні пісні канонад.
...Хто поклав їй долоні на плечі?
Обернулась, - за нею солдат.
-Не ридай моя мавко весняна,-
І простягує згублені квіти.
Я загою усі твої рани!
Тільки треба ще мить потерпіти.
Будуть діти в танку танцювати!
У піснях, а не в звуках гармат!
Будуть в гніздах рости лелечата...
Лиш не плач, ми повернем твій сад!
***
Упала на коліна і молюся.
Дай Господи нам сил зробити крок.
О як же слів, як слів своїх боюся!
А ще більше - боюсь своїх думок.
Дай, Господи, цю ненависть спинити,
Що в серці пророста за наш народ!
І ворога дай вигнати й... не вбити,
Упавши низько до його ж висот.
Дай, Боже, сил, щоб лють ворожу, дику
Опанувати... Вирватись з пітьми.
Воно ж таке гидке, таке безлике,
Що й слів нема назвать його людьми.
Це сіра маса без душі і плоті,
Принесли в Україну смерть і гріх.
Прийми їх крах в дешевій позолоті!
Дай нам не стати схожими на них!
***
200-сотих досить! Звірі, схаменіться!
Чи вам не треба в небі журавля?!
У горлі стала наша паляниця,
У горлі стане й крадена земля!
Наш цвіт не гине. Просто йде до Бога.
Лишається там квітами в раю.
А ви?! ДЕ ВИ?! Куди веде дорога,
Загинувших в пекельному бою?!.
***
Відлітають соколи у небо,
Зламаними веснами, в руїнах.
Хлопці, хлопці... Вам би жити треба!
Затужила пісню Україна.
Затужила і вдяглась у чорне...
Не ридай, земля моя свята!
Не дивись, калино, на потворне,-
Відбудуєш всі свої міста!
І відродиш кожен колос жита,
Не тривож пекучими слізьми!
Ти збереш дітей своїх по світу,
Пригорнеш лелечими крильми.
Ти ще заспіваєш свою пісню.
Піснею й відродишся! Воскреснеш!
Всьому світу стане душно й тісно
За упавших соколів небесних!
Розкривають хлопці свої крила...
З дому вам дорога і додому!
Ти тримайся, Україно мила!
Твоє серце
НЕ ДАМО
НІКОМУ!
***
Пройде цей дощ. І змиє наші сльози.
І змиє біль з родючої землі.
Це гнів небес - це не липневі грози.
Це відголос огидної петлі.
Пройде цей дощ. І сонце у фіранках
Всміхнеться до побілених хатин.
І наші діти в білих вишиванках
За парти сядуть найрідніших стін.
І скільки нас розкидано по світу -
Ми як струмки - вернемось до Дніпра.
Тримайся Україно, буде жито!
Пройде цей дощ. І жнив прийде пора!
А поки... Поки молимось, солдати,
Молитвою зайдем в тривожні сни.
В тилу дітей своїх пригорне мати
І приведе до нашої весни.
Вставайте, хлопці, лиш не на коліна!
За спинами у вас - дитячі мрії.
Пройде цей дощ! Розквітне Україна,
І прапор у серцях замайоріє.
***
А пам'ять жива.
Усе, наче слайдами , знову:
Мій дід за столом. Його очі блакитні ясні.
Любіть Україну!.. Крізь роки несу його слово.
Ця віра пророча зерном проростає в мені.
А пам'ять жива. Ніхто не приспить, не розгубить
Бабусину пісню, вишневий пиріг на столі.
Скажіть, найрідніші, ну хто з вас і досі не любить
Картоплю із грубки, запечену в сірій золі?!
Усе оживає! І знову сміється хатина!
Горіхи над дахом, і ганок всіляких скарбів.
І стежка до дому. І сад. І велика родина
Стрічає з дороги так тепло на спомині днів.
Любіть Україну!.. Вже сад кличе голосом діда.
Як сонце любіть... Тиху відповідь я прошепчу.
І буде родина! І пісня! Крізь болі і біди
І сонце зійде в Україні на зламі дощу!
***
Я не мерзну мамо, мені тепло.
Є вогонь у серці, й бліндажі.
Іноді тут гаряче, як в пеклі,
Це війна все крутить віражі...
Цьогоріч зима стоїть червона,-
Забагато кетягів калини.
Мамо, свічку став біля ікони,
Не за мене, а за побратима.
Помолись за посмішки дитячі -
Нам вони дарують віри й сил.
Мамо, хай мій син, прошу не плаче,-
Він для мене - пара дужих крил!
Я не мерзну, мамо, сплю годину.
Скоро буду вдома, молю Бога.
Привезу трофей своєму сину,
А для тебе, мамо - Перемогу!
***
Ну здрастуй, лютий, смаку гіркоти,
Найдовший місяць нашого народу!
Ти вчив нас підійматися, іти,
І цінувати зболену свободу.
Ти з нами плакав щемно. Ти ридав
Під стінами розтерзаних підвалів,
Коли дітей по світу проводжав
Під дикий шум перонів і вокзалів.
Ти обіймав за плечі матерів,
У забутті тремтячими руками,
Що клали прапор на своїх синів,
Молились... Онімілими вустами.
Ховав під ранок перших немовлят -
Вкривав, як міг, від обстрілів собою.
Ти показав нам, як іти на старт,
І став пліч-о-пліч до тяжкого бою.
Ти нас учив запалювать серця,
І темряви боятись - тільки в людях.
І завжди поруч, поруч до кінця!
Ти вкорінився глибоко у грудях.
Тепер - умієм спалювать мости -
Нести своє від роду і до роду.
Ну здрастуй, лютий, смаку гіркоти,
Найдовший місяць нашого народу.
***
Я вишию любов на рушнику
І пов’яжу на сильні твої плечі…
Твою весну – солодку і п’янку –
Здійму я до небес крилом лелечим.
І заспіваєм десь у вишині
Так молодо і ніжно в двоголоссі,
Що нашій нерозтраченій весні
По -доброму позаздрить сива осінь.
Дивуйтеся, і люди і роки!
А потім повертайтеся на сповідь.
Учіться вишивати рушники
Червоної безмежної любові!
