ВУЗЛИКИ НА ПАМ'ЯТЬ

РІВНЕНСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ

ПРОФСПІЛКИ ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ


33028, м. Рівне, проспект Миру, 7-А
E-mail: rivneorp@icc.rv.ua

 

Людина – символ, людина-епоха, людина-господарник. Він вдихнув нове життя у Рівне, куди переїхав жити вже у зрілому віці, але яке стало дня нього рідним з перших днів. Цю безмежну любов він проніс через усе своє життя. Власним прикладом надихав і показував оточуючим, як щоденними, бодай невеликими, справами можна робити власне місто гарнішим і кращим. Він думав про Рівне до останнього свого подиху. Навіть поїхавши на лікування в Німеччину, відправив факс із завданнями, які до його повернення мали виконати підлеглі. Їх, звичайно, виконали, як завжди це робили, бо знали, що шеф «спуску» не дасть. Та перевірити виконану роботу цього разу йому не судилось... Перестало битися серце великої людини – міського голови Рівного Віктора Чайки десять років тому, 12 лютого. Але він досі живий у спогадах більшості містян, у кожному куточку обласного центру, який за свого життя він старався перетворити на оазу. Не дарма ж саме за його керівництва Рівне стали називати містом троянд.

Любов з першого погляду

Тривалий час Віктор Чайка жив і працював у Луганській області. Пізніше, у зв’язку з сімейними обставинами, вирішив переїхати в інше місто. І як тоді, за радянських часів, було прийнято, йому за розподілом запропонували два міста на вибір: Вінницю та Рівне.

- В жодному з цих міст він раніше не бував. Але про Рівне колись читав у книзі «Це було під Рівне», - пригадує дружина Віктора Анатолійовича Любов Чайка. - Розповідав, що ця книга справила на нього незабутнє враження, тому вирішив спочатку поїхати і подивитись саме це місто. То якраз був травень. Він часто згадував, як зайшов у центральний парк, побачив, як все зеленіє, квітне і закохався… Після побаченого у Вінницю навіть не поїхав.

Любов Чайка.

Попри свій, на перший погляд, твердий характер, в душі він був дуже сентиментальним та романтичним, пригадує пані Чайка. Каже, дуже любив поезію і привчав до неї дітей.

- Він ніколи нікого не змушував, але вмів однією фразою стимулювати людину. Якось перед роботою сказав молодшій донці Ані, що стане поважати її ще більше, якщо вона вивчить вірш Єсеніна «Лист матері». На вечір вона його знала напам`ять. Взагалі, батько для дочок був великим авторитетом. Мама могла пошкодувати, в чомусь дати слабинку. Він же тримав дисципліну, до якої привчав дітей. Його погляду було достатньо, щоб зрозуміти – тато цього не схвалює. Якщо казав – «ні», то переконувати його в протилежному було марно. Це не означає, що він був жорстким. Швидше, вимогливим.

Порядок мав бути в усьому

Попри постійну завантаженість на роботі, Віктор Анатолійович завжди знаходив час і для дружини, і для дітей, а пізніше і для онука, якого навчив всьому, що вмів і любив сам: спочатку рахувати, читати, табличку множення, а пізніше разом їздили рибалити, грали в шахи та більярд.

Взагалі, каже пані Чайка, її чоловік любив порядок в усьому. А головне, що сам не цурався ніякої роботи. Це й не дивно, адже виріс він у селі. Батьки з малечку привчали сина до праці. Тому коли він виріс, не ділив роботу на чоловічу чи жіночу. Міг і посуд помити після сімейного застілля, і газову плиту, і попилососити, коли був вдома на лікарняному. Словом, не сидів довго без діла.

Віктор Чайка був дуже вимогливим і до себе, і до колег.

Любов Чайка пригадує, що не раз була свідком того, як дорогою, зустрівши водія вантажівки із пробитим колесом, він зупинявся і допомагав йому бортувати покришку. Або на дачі, коли бачив, що сусіди неправильно сапають, вставав і просапував сам їм весь город. Казав, що не може дивитись, коли над землею знущаються. А ще, більше двох десятків років, поки вони жили у п’ятиповерхівці на Короленка, разом із сусідами організовували перед Великоднем толоку в дворі. Разом підмітали, вивозили сміття, фарбували паркани та лавочки, бо розумів, що роблять це для всіх мешканців будинку.

- Суспільні питання для нього завжди були на першому місці. Пригадую, як він ще працював на «Камаз-Транс-Сервісі», і я сказала, що нам не завадило б у квартирі зробити ремонт. А Вітя відповів, що спочатку треба зробити ремонт у під’їзді, в будинку, а вже потім можна і вдома. Мовляв, не правильно, якщо лише в квартирі буде ремонт. До речі, коли йому вперше запропонували балотуватись на міського голову, я була категорично проти цього. Ми тільки почали більш-менш нормально жити, чоловік тоді на фірмі непогано заробляв. Я розуміла, якщо він стане міським головою, то на роботі буде більше, ніж вдома. Він просто інакше не міг. Та й ви самі бачили, яким тоді занедбаним було місто. Непочатий край роботи. Однак він переконав мене тоді єдиною фразою: «Не можу жити добре, коли люди живуть погано».

Краще раз побачити, ніж сто разів почути

Вперше Віктора Чайку обрали міським головою Рівного у 1998 році. До цього він вже мав кількарічний досвід керівництва обласним центром, щоправда було то ще за радянських часів і посада називалась інакше - голова виконавчого комітету Рівненської міської ради. Потім заступник облвиконкому, керівник фірми «Камаз-Транс-Сервіс» і через десять років він знову повернувся в крісло міського голови. В якому стані пан Чайка отримав Рівне у спадок, досі пам’ятає його колишній заступник та начальник житлово-комунального управління міста Юрій Собчук:

- Коли почав займатись житлово-комунальним господарством в 1999 році,у місті було близько півтори тисячі ліфтів. Більшість з них стояли поламані. Заборгованість по зарплаті в комунальній сфері, та й не тільки, була більше, як по півроку. Будинки обшарпані, дахи протікають…В рік з бюджету міста на всю комунальну галузь виділяли всього п’ять мільйонів гривень. Уявіть, що за ці гроші треба було і зарплати платити, і дороги латати, і житловий фонд ремонтувати. Такі часи були. Тоді комунальним підприємствам навіть бензин по талонах видавали.

Юрій Собчук.

Пан Собчук пригадав, як почав свій трудовий шлях в команді Чайки на посаді директора комунального підприємства «Міськсвітло». Каже, що підприємство прийняв у жахливому стані: люди більше восьми місяців не бачили заробітної платні, заборгованість бюджету була два мільйони гривень. Якось він набрався сміливості і зателефонував міському голові:

- Я попросив віднайти хоча б якісь кошти, щоб принаймні частково виплатити заборгованість працівникам. А у відповідь почув: «Я тебе не для того туди призначав, щоб ти у мене просив гроші» і поклав слухавку. Довелось шукати варіанти, як підприємство може саме заробляти кошти. І нам це вдавалось. Тоді всім було важко, але Віктор Анатолійович привчав до самостійності. Він жив цією роботою і такого ж ставлення до своїх обов’язків вимагав від підлеглих. Все, що робиться в місті, він знав не з чуток, бо об’їжджав його і зранку, ще до початку робочого дня, і ввечері. Я не встигав міняти блокноти, стільки завдань ставив. Навіть коли поїхав востаннє на лікування у Німеччину, він надіслав факс. Я його досі зберігаю. У ньому він розписав задачі мені та заступникам. Там було і про дороги, і про мийки на виїздах з міста… Взагалі, його мрією було розчистити територію вздовж річки Устя і облаштувати гарну набережну до самого Басівкутського озера. На жаль, не встиг.

Читайте також: Шість західноукраїнських міст поборються за статус Молодіжної столиці України

Адміністрація Президента зачекає

Яким був Віктор Чайка на роботі, добре знає секретар-референт Валентина Капліна. Вона пропрацювала із ним щодня з самого ранку до пізнього вечора і так впродовж майже десяти років. Після смерті Віктора Анатолійовича та позачергових виборів, пані Валентина залишилась працювати у нового міського голови – Володимира Хомка. Для неї у міськвиконкомі він вже третій начальник. Однак, на її робочому столі у підставці для паперу досі стоять дві фотографії – керівника підприємства «Газотрон», з яким пропрацювала 25 років, та Віктора Чайки.

Валентина Капліна згадує про колишнього шефа з любов`ю та теплотою.

Валентина досі приходить на роботу о 7:15 ранку. Каже, привчив її до такого режиму ще Віктор Анатолійович, який сам приїжджав у цей час, вже об’їхавши все місто. А ще пригадує, що дуже ретельно підбирав працівників, хоча ніколи з плеча не рубав.

- До Віктора Чайки я сім місяців працювала секретарем у його попередника - пана Мороза, - пригадує Валентина Капліна. - Тому, коли він прийшов на роботу, довго придивлявся до мене, напевно, рік. І лише після цього сказав, що будемо разом працювати. Він був дуже вимогливим. Не любив, коли його працівник пообіцяв щось зробити і не виконав. Міг попередити раз, другий, а на третій з такою людиною прощався. А ще він ніколи не оцінював людину по її статусу. Якось зателефонували з Адміністрації Президента і наполегливо вимагали зв’язати з Віктором Анатолійовичем. Я доповіла про це, але він якраз тоді проводив прийом громадян і не міг одразу відповісти. Затримка розгнівила того, хто дзвонив. Мовляв, як це так, я працівник Адміністрації Президента… На що Чайка тоді спокійно відповів: «А я міський голова Рівного, за якого проголосувала переважна більшість рівнян». Після почутого риторика столичного чиновника одразу змінилась. Для нього не існувало авторитетів у вигляді вище поставлених чиновників. Він мені тоді сказав: «Валентино, чого ти так переживаєш, там теж працюють люди». А ще, він вмів слухати і головне - чути людей. Двері його для всіх були відчинені.

Про «тузиків», лебедів і тролейбуси з «бородами»

Через принциповість і твердий характер Віктора Анатолійовича поважали і навіть побоювались. Та попри це, пригадує пані Валентина, Віктор Чайка ніколи не дозволяв собі принизити чи образити людину. Навіть коли доводилось в чомусь відмовляти, він робив це так, щоб людина все зрозуміла. І завжди повторював, що будь-яке рішення - позитивне чи негативне має прийматись по закону. А ще, каже моя співрозмовниця, він дуже поважав людей літнього віку. Завжди на прийомах підходив привітатись, подавав крісло:

- Казав, що пенсіонери нагадують йому його батьків. Взагалі, попри свою, на перший погляд, строгість, в душі він був сентиментальним. Ніколи не забуду, як невідомі отруїли його пса Рея. Вони тоді разом із дружиною цілу ніч намагались його врятувати, але не змогли. На ранок він прийшов на роботу сам не свій. Коли я поцікавилась, що сталось, він почав розповідати і по щоках покотились сльози. Він любив природу, тварин. Всі знали, що на полювання він міг поїхати, але ставити його на «номер» було марно - не стріляв у тварин.

А ще, у Віктора Анатолійовича було своєрідне, але дуже тонке почуття гумору. У пані Валентини досі зберігається добірка його жартівливих висловів, які для рівнян стали крилатими. Каже, можливо, колись хтось захоче написати книгу чи створити музейну експозицію. І додає, він не був ідеалом, мав і недоліки. Однак він вартий того, щоб про нього пам’ятали.

Пропонуємо разом згадати його жартівливі фрази. Світлій пам’яті Віктора Анатолійовича Чайки присвячується:

1. Там и волосы выпадут, пока проверишь (22.11.99, апаратна нарада)
2. Сухопутный капитан первого ранга (22.11.99, прийом громадян - про Лопатюка)
3. Воздух языком гонять, ля-ля-ля (22.11.99, апаратна нарада)
4. Тебя пока найдешь, то проще с Брежневым встретиться (22.11.99, прийом громадян - до Полоцького)
5. На такую пенсию можно язву заработать (22.12.99, прийом громадян)
6. Кто знает пофамильно этих тузиков (27.12.99, апаратна нарада, питання щодо бродячих собак)
7. Если потерял оптимизм, бери простыни и иди на «Молодежное» (10.01.00, прийом громадян)
8. Троллейбусы имеют бороды по 25 лет (07.02.00 прийом громадян, про термін експлуатації тролейбусів.)
9. Мусор фамилии не имеет (03.04.00, апаратна нарада. Реакція на вислів, що «смітття не моє»)
10. Стоят, как стаи лебедей (15.05.00, апаратна нарада, про стихійні парковки таксистів)
11. Чтобы мне все горело и блестело (07.08.00, апаратна нарада)

Влад ІСАЄВ.

 

Корисні посилання