Закон «Про освіту», який нещодавно вступив у дію, вкотре привернув увагу до реформ у цій галузі. Проте доки всі дебатують щодо регулювання мовного питання, кореспондент Точки доступу вирішив поспілкуватися про освітні реформи з директором Новомиргородської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату Світланою Щербиною.

• Коментувати закон я не буду, закони не коментують, їх виконують, – зауважує Світлана Семенівна. – Тим паче, що для нашого закладу саме цей закон змін не несе – у нас і так всі уроки, всі заходи україномовні, релігійні організації у нас своїх акцій не проводять. Більше того, у цьому законі прописано існування спецшкіл! І це дуже важливо, адже зараз багато уваги приділяють інклюзивній освіті і побутує думка, що спеціальні школи врешті з часом мають бути закриті.
• Кор.: Ви вважаєте, що інклюзія не виправдовує себе?
• Я вважаю, що інклюзивна освіта не завжди можлива. Є такий важливий фактор, як спосіб засвоєння інформації. Звичайно, якщо дитина в силу певних обставин пересувається в інвалідному візку, вона цілком зможе опанувати практично всі шкільні предмети. Так, вона не зможе займатися нарівні з іншими на фізкультурі, проте засвоїть всі знання, і зможе скласти іспити для професійного навчання і здобути фах, щоб забезпечувати себе. Але якщо у дитини є проблема зі сприйняттям інформації, ситуація міняється. Як глуха дитина буде слухати вчителя? Куди такій дитині дивитися, наприклад, на уроці географії – на карту, де щось пояснює вчитель для всього класу, чи на сурдопедагога, який перекладає? Яку наочність для поглиблення розуміння тої чи іншої теми вчитель може запропонувати сліпій дитині? Щоб навчити таких дітей, потрібна спеціальна методика. Якщо біля дитини з вадами слуху посадити окремого фахівця, він буде тільки перекладачем, чи має бути вчителем з деяких предметів? Ви ж розумієте, що в такому випадку треба знайти універсального викладача, який зможе пояснити будь-яку тему з будь-якого предмету мовою жестів! Хто буде контролювати якість роботи такого вчителя? Можна ж і не працювати на совість, а списати все на те, що дитина сама не хоче вчитися. Якщо немає гарних показників освіти – відповідальність має бути покладена на вчителя чи на сурдопедагога? І нарешті – де набрати таких фахівців?
  Нещодавно до нас надійшов лист від начальника відділу освіти, молоді й спорту Новомиргородської райдержадміністрації Олександра Єпанчі. Він пропонував нашим фахівцям роботу для забезпечення інклюзивної освіти в школах. Ну, у Новомиргороді є спецшкола, є сурдопедагоги. А що робити, наприклад, у Новоукраїнці? Переманювати фахівців з Новомиргорода? Ще один нюанс – діти з вадами слуху розкидані по всій території області. Є діти зі спадковою глухотою, а є ті, хто втратив слух у результаті хвороби. Вони з᾿являються у родинах благополучних і не дуже. Ви не знаєте, де з᾿явиться глуха дитина. Ось уявіть, є сільська школа, залучили туди сурдопедагога, дитина вивчилася – і цьому фахівцю треба переїжджати в інше село чи місто, бо його послуги тут вже не потрібні? Чи багато буде бажаючих одержати такий фах, при якому не вийде спокійно осісти, працювати?
• Кор.: Прихильники інклюзії стверджують, що таке навчання забезпечує соціалізацію…
• У випадку з глухими дітьми соціалізація у спільноті чуючих людей все-таки проблематична. УТОГ та УТОС – дві діючі активні організації. І це зрозуміло, бо більшість людей з вадами слуху й зору спілкуються у власному середовищі. У нас учні до школи хочуть йти, бо тут друзі, випускники повертаються сюди з радощами й труднощами, бо їх тут розуміють! А як доводиться дітям до того, як вони потрапляють у нашу школу – краще розказати на прикладах. Якщо дитина народилася у гарній родині, то батьки б᾿ють на сполох уже у 2-3 роки, розуміючи, що з дитиною щось не так. А є ж родини, в яких чекають, поки дитина заговорить. Діти не ходять у садочок, не йдуть вчасно в школу. Був у нас кричущий випадок – зателефонували із сільради Петрівського району, що є 10-річний глухий хлопчик-мауглі. Не вмів нічого – ні ложкою користуватися, ні за столом сидіти. Жив він з бабусею – батьки не могли нічого зробити й віддали їй. Хлопчик не знав мови жестів, не вмів тримати ручку. Не дитина, а чистий лист, всьому треба було навчити з нуля! І він пішов у той же клас, що його ровесники, програму наздоганяв. Те, що він вийшов зі школи юнаком, який може подбати про себе й інших – то титанічна праця Тамари Миколаївни Корчохи. Він пішов учитися у Кривий Ріг на майстра пошиття та ремонту взуття, проте не закінчив, бо захворіла бабуся й мусив повертатися. Та для села його навичок цілком вистачило, щоб мав шматок хліба, там диплом ніхто не питає – просто треба вміти ремонтувати взуття. Нещодавно приїжджав – симпатичний молодий чоловік, поки що неодружений.
  Інший випадок, який шокував педагогічний колектив, трапився у Новомиргородському районі. Теж зателефонували із сільської ради – приїдьте, є діти, яким не можуть дати раду. Приїхали, зайшли в хату – а посередині кімнати викопана яма, у ній накидана солома, там четверо дітей – п᾿ятирічні близнючки, трирічна й півторарічна дитина. Мама каже: «То манеж, щоб не розбігалися, їх же не покличеш!». Спочатку забрали старших, потім і найменшу, всі навчаються зараз у школі. Організація УТОГ зверталася у всі інстанції, щоб звернути увагу на вказані проблеми. Перша леді Марина Порошенко обіцяла, що найближчі три роки ніхто реорганізовувати спецшколи не буде. Тому поки що ми працюємо в штатному режимі, розвиваємося, запроваджуємо вивчення англійської мовою жестів, налагоджуємо міжнародну співпрацю. На канікулах двоє глухих дітей з нашої спецшколи поїдуть завдяки благодійній організації в США! Це те, що залежить від нашого колективу і бажання працювати. А от дошкільні групи у нас вже закриті. Кажуть, може, діти все-таки адаптуються у звичайних дитсадках… Тому у Новомиргороді, де є спецшкола, живе родина з трьома абсолютно глухими дітьми – і хоч вони мають право на обов᾿язкову дошкільну освіту, мусять чекати вдома, коли вік дозволить йти до школи…