Про підвищення зарплати вчителів і кругову поруку з застарілими підручниками; про шкільні електронні журнали і плани введення відкритого доступу на шкільні витрати і батьківські гроші. Про засекречену інформацію ЗНО, поради чоловіка-завуча київської школи і ще багато цікавого – у першій частині інтерв’ю з шефом Міносвіти.
Бесіду з Лілією Гриневич ми планували провести за стандартними канонами: від загальних питань – до конкретики. Але за кілька днів до зустрічі “необережно” запропонували читачам у Фейсбуці ставити питання міністру освіти і науки. І дуже скоро зрозуміли: саме відповіді на їхні запитання і мають становити основу цього інтерв’ю.
Оскільки запитань надійшло близько півтори сотні, зустрічатися з пані міністром довелося двічі. Наукового напрямку навіть не торкалися, занадто вже багато було освітніх тем. Близько 130 запитань – багато з них емоційні, на грані фолу – чекали на змістовні відповіді.
Першу частину бесіди присвятили виключно шкільній проблематиці. Питання вишів, міністерської корупції, плагіату, політичної кон’юнктури – розглянули у другій частині. Цікавими, здається, видалися обидва тексти.
“ХОЧЕМО, ЩОБ НА САЙТАХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ БУЛИ ОПРИЛЮДНЕНІ ПОВНІСТЮ ВСІ КОШТИ, ОТРИМАНІ З УСІХ БЮДЖЕТІВ І ВІД БАТЬКІВ. ЯКІ СУМИ НАДХОДЯТЬ І ЯК ВОНИ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ”
– Почнемо з актуальної теми, яка турбує і школярів, і їхніх батьків: тестування ЗНО, яке вже зовсім близько. На міністерському сайті прочитав ваш заспокійливий коментар з цього приводу. “Ймовірність того, що відповіді на тестування ЗНО вийдуть у відкритий доступ, – кажете ви – прямує до нуля, в систему вбудовано безліч запобіжників, які не дають такій можливості шансів”. І додаєте: “”Відповідні органи повинні зосередити свої зусилля на тому, щоб припинити такі речі. А школярам хочу порадити – не витрачайте зайві гроші, краще готуйтеся до ЗНО”.
Питання: чи справді у країні циркулює стільки фейків щодо тестування ЗНО, що треба робити таке роз’яснення? Проблема є настільки серйозною?
– Я давала цей коментар у відповідь тим людям, які знайшли у соціальних мережах начебто анонси відповідей на питання тестування. Справа в тому, що для Українського центру оцінювання якості освіти (а це той центр, де, власне, готуються завдання і де є люди, для яких це є конфіденційною інформацією) витік цієї інформації є абсолютно вбивчим. Якщо така інформація витікає в день оцінювання, вам дуже важко оцінити, хто її знав, а хто – ні. І тоді результати тестування знецінюються.
Одна сесія оцінювання ЗНО коштує дуже дорого, адже в ній одночасно беруть участь десятки тисяч людей. У разі витоку інформації, без сумніву, потрібно з бюджету виділяти додаткові кошти на проведення нової сесії. Плюс є моральні збитки в тих людей, які не знали відповідей на завдання і відпрацювали цю сесію.
Тобто це суспільно надзвичайно негативне явище. І допустити, що хтось з Центру оцінювання продавав би завдання, – абсолютно неможливо. (Хіба що це людина, яка хоче знищити зовнішнє незалежне оцінювання). Тому з витоком завдань, я думаю, вдасться впоратись. Що дійсно важливо і складно – забезпечити, щоб вже під час проведення ЗНО ніхто не міг користуватися мобільними телефонами та іншими пристроями, які можуть фотографувати завдання. Саме щоб цьому запобігти, прописано досить жорсткі умови проведення тестування.
– Наскільки я пам’ятаю, позаминулого року був інший закид до ЗНО – щодо маніпуляцій з результатами оцінювання з боку програмістів…
– Так, і з цими матеріалами зараз працює Генеральна прокуратура. Оскільки суд ще не відбувся, ми не маємо права стверджувати про якісь висновки щодо цієї справи. Але цей інцидент став приводом для посилення захисту бази даних Українського центру оцінювання якості освіти. Зміни були здійснені ще в межах підготовки до ЗНО 2016 року. Зараз ця база повністю захищена і сертифікована – і будь-яке несанкціоноване втручання можна відслідкувати і покарати винних..
– Запитання від читачів. Євген Музиченко питає: “Когда будет воплощен финансовый принцип: “деньги ходят за учеником”? Ще одна читачка, Ольга Васильченко, роз’яснює суть питання: “Заказчик образовательных услуг выбирает поставщика. Сейчас МОН монополист. Насмерть препятствует развитию альтернативных, негосударственных школ. Деньги за ребенком позволили бы развивать разного типа альтернативные школы не только для богатых”.
То коли запрацює такий фінансовий принцип?
– Коли приймуть Закон “Про освіту”, який зараз у парламенті і прийнятий у першому читанні. Я брала безпосередню участь у підготовці цього законопроекту, коли була головою комітету з питань науки і освіти. Саме ми заклали у цей документ принцип “Гроші ходять за дитиною” – зокрема, в частині забезпечення свободи вибору форми навчання і місця навчання. Така новація дає можливість, щоб за кожною дитиною, незалежно від того, якої форми власності школи вона обирає, йшли гроші. За їхньої допомоги забезпечуватиметься обов’язковий стандарт навчання.
Я поділяю принцип рівності форм власності, адже він прописаний у Конституції. Хоча в тій же Конституції зазначено, що безкоштовним (безоплатним) є навчання тільки в державних і комунальних навчальних закладах. Але в даному випадку ми розширюємо конституційний принцип, що дозволено законодавством. Цей крок є принципово важливим для забезпеченнясвободи вибору в освіті. З прийняттям закону принцип “гроші ходять за дитиною” буде реалізовано; все зараз залежить від парламенту.
– У цьому питанні ваше міністерство звинувачують у монополізмі. Впевнені в тому, що з прийняттям Закону ситуація зміниться?
– Звичайно, зміниться. І тут справа не в монополізмі МОН. Більше того, мій світогляд полягає в тому, що я просуваю цей принцип. Власне, проблема в тому, що таку логіку розподілу коштів, як і багато інших важливих змін, можна запровадити тільки на рівні закону. Тому ми зараз постійно працюємо з комітетом науки і освіти Верховної Ради – щоб вони нарешті опрацювали понад 1200 поправок до документу, які надали народні депутати, і якнайшвидше завершили його підготовку до другого читання в парламенті. Звичайно, що це велика робота. Але я сподіваюся, що закон буде прийнятий Верховною Радою вже на цій літній сесії. Окрім принципу “гроші ходять за дитиною”, у закон закладено й інші необхідні зміни, що дозволять запустити багато хороших процесів в освіті. І “розширити” вузькі місця, які, я вважаю, надзвичайно застарілі і не дозволяють системі освіти розвиватись відповідно до вимог часу.
– Така диференціація навчальних закладів, безумовно, потрібна. Але наскільки великим є ризик поглиблення розриву між школами?
– У межах державної освіти у нас є величезний і розрив між школами. Ве-ли-чез-ний! Я стверджую, що в нас відсутній рівний для всіх доступ до якісної освіти. Так, сьогодні існують комунальні школи, які отримують кошти як із субвенцій державного бюджету, так і з місцевого бюджету. І, крім того, у вигляді благодійних внесків вони отримують кошти від батьків. Ці гроші взагалі не обліковуються; незрозуміло, як формуються суми, які від батьків вимагають принести. І що найстрашніше: до кінця незрозуміло, як вони витрачаються. Тобто достаток батьків дітей, які навчаються у школі, сам по собі впливає на рівень устаткування та якості навчання у закладі. Звідси й ця прірва. Ми також врахували цю проблему при підготовці закону “Про освіту”. Після його прийняття школи будуть зобов`язані оприлюднювати на своїх сайтах повністю всі кошти, які вони отримують з усіх бюджетів і від батьків. А також те, як ці кошти використовуються.
– Повинен визнати, що це масштабна ініціатива.
– Так, і тоді батьки бачитимуть, що школа отримує з бюджету достатньо багато коштів. При чому там буде вказано, на які цілі. Я хочу сказати, що в результаті фінансової децентралізації місцеві бюджети збільшилися від 2 до 8 разів. І Вони мають значно більший потенціал дофінансовувати навчальні заклади. Й інколи місцеві ради цим просто зловживають: гроші видаються на інші цілі, а не на свої прямі повноваження. При цьому батькам пропонують доплачувати.
Повернемося до приватних шкіл та принципу “гроші ходять за дитиною”. Якщо школа приватна, то всі надходження, які збираються з батьків, витрачаються в тому числі і на комунальні послуги, і на утримання приміщення, і на зарплату вчителів. Часто приватні школи є альтернативою, наприклад, для дітей з певними навчальними проблемами; та забезпечують більшу індивідуалізацію навчання. Якщо в цих школах помірна для батьків плата – заклади виживають на межі. За останні роки у нас значно скоротилась кількість приватних шкіл. Найбільш елітні, для багатих, де оплата по тисячі євро і більше – залишились. А ті, які давали альтернативу для не дуже заможних батьків; ті, які були соціально відповідальними і працювали з соціальною відповідальністю, інколи приймали дітей малозабезпечених безкоштовно – кількість таких приватних шкіл скорочується. І тому в усьому цивілізованому світі, зокрема в Європейському Союзі, приватні школи, які не є прибутковими організаціями і навчають у межах стандарту, – підтримуються з бюджету.
“НА ЖАЛЬ, КОЛИ МИ ОГОЛОШУЄМО КОНКУРС НА ПІДРУЧНИК З АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ, НЕМА З ЧОГО ОСОБЛИВО ВИБИРАТИ”
– Читатель Дмитрий Комаров интересуется: “Почему в Киеве невозможно найти по нормальной цене (до 10 тысяч долларов в год) школу с английским языком обучения? И где в настоящее время учатся дети министра?”
– Мої діти вже дорослі; вони навчалися у звичайних державних школах. Дочка навчалася в закладі при Києво-Могилянській академії і завершила вже навчання в НаУКМА. Син також навчався у загальноосвітній державній школі – і зараз навчається в лінгвістичному університеті тут, в Україні.
А для того, щоб ми могли розширити мережу шкіл з англійською мовою навчання, нам необхідні вчителі, що зможуть у таких школах працювати. Для цього потрібна адекватна зарплата для педагогів, які можуть викладати інші предмети англійською мовою. У нас зараз є експерименти в межах державних шкіл, де пробують здійснювати навчання двома мовами – англійською і українською. Однак широко розповсюдити такий досвід у нас нема змоги.
– А як щодо навчання тотально англійською мовою?
– Це створює проблему в освоєнні власного стандарту – тобто отриманні атестату про загальну середню освіту. Ми не можемо допустити, щоб з державних шкіл діти випускалися без належного знання української мови. Але, на мою думку, цей декількамовний підхід – надзвичайно перспективний, і нам треба його обов’язково розвивати. Наприклад, у світі є ціла мережа шкіл міжнародного бакалаврату. Моделі цих шкіл дозволяють одночасно отримати міжнародний бакалаврат і атестат про загальну середню освіту. Але над цим треба дуже багато працювати. Вчителі мають пройти відповідні тренінги та оволодіти мовами; діти повинні значно інтенсивніше навчатися і мати більше навчальне навантаження. Це такі школи, що називається, на виживання (посміхається. – Є.К.). Але я думаю, що якщо ми в Україні розширимо можливості для альтернативної освіти, такі школи будуть виникати.
– More about English. Алла Заможська питає: “Коли приберуть книгу Карпюка ( англійська мова ) зі шкіл?” Від себе як колишнього вчителя англійської додам: питання дійсно наболіле…
– У нас і в цілому є проблема підручника іноземних мов. Наш підручник іноземних мов, написаний українськими авторами, не витримує конкуренції з оксфордськими чи кембриджськими підручниками. Бо ті автори впродовж десятиліть працювали над комунікативними методиками навчання. Наші ж підручники весь час були зорієнтовані на зовсім інший підхід: з акцентом на граматику, а не комунікативні компетентності. І це позначається на наших підручниках. На превеликий жаль, ситуація є така: коли ми оголошуємо конкурс на підручник, нема з чого особливо вибирати! Адже для того, щоб написати цю книгу по-новому, ми повинні мати нових авторів, які вміють навчати через комунікативні методики і можуть скласти конкуренцію оксфордським авторам. Але ж видавництва не хочуть платити авторам підручників належні гонорари. І підбирають тих, з ким вони працювали вже багато років.
– Замкнене коло…
– І виходить парадоксальна ситуація: ми купуємо ці підручники, бо інших немає; ті, які пройшли на конкурс, абсолютно прозоро виграють тендер. І ми не маємо підстав не видати їм гриф, тому що вони відповідають навчальній програмі. Потім ці підручники (особливо в школах, де навчаються діти забезпечених батьків) лежать і припадають пилом на полиці в бібліотеці. А батьки купують Кембриджські підручники і навчають дітей за ними.
Все це – Гордіїв вузол, який дуже важко розрубати.
– Я правильно розумію, що кожного року цей підручник подається на репозитарій, і вчителі самі його обирають?
– Так.
– Це відбувається тому, що вони звикли працювати за цим підручником?
– Звичайно. Зараз ми друкуємо підручники відповідно до замовлень, які здійснюють навчальні заклади. Тобто вчителі у навчальних закладах повинні порадитись про те, який вони обиратимуть підручник. При цьому вони можуть продивитись підручник на репозитарії і побачити його зміст. І тоді навчальний заклад видає нам своє замовлення.
Тобто у нас є 2 речі, які треба подолати (і це не робиться одномоментно). По-перше, виростити плеяду авторів підручників, які можуть написати їх по-новому. І по-друге, треба виховати у вчителях зміну підходів до навчання. Щоб вони теж обирали підручник, який буде зорієнтований на комунікативні компетентності.
– Важка справа. Багатьом учителям – за 50 років, і до сприйняття нових ідей вони не надто готові…
“СЬОГОДНІ ЗВІЛЬНИТИ ВЧИТЕЛЯ З РОБОТИ ПРАКТИЧНО НЕМОЖЛИВО. ДЛЯ ТОГО ПОТРІБНІ ТРИ  ДОГАНИ. АБО ПОБАЧИТИ, ЩО ЛЮДИНА ЗДІЙСНИЛА ЩОСЬ АБСОЛЮТНО АМОРАЛЬНЕ”
Учитель Віталій Постриган питає: “Коли почнуть директорів призначати за згодою батьківського комітету та місцевого самоврядування?” Цю тему продовжує Наталя Черненко: “Может, стоит ограничить срок пребывания руководителя учебного заведения? Например, переизбирать директора школы каждые 4 года – и выбирать из преподавателей?”
Знаєте, я мав бесіду з одним директором школи, він категорично проти. “Директор має бути вільним у виборі кадрів”, – каже він. – Саме тому потрібні контракти з прозорими умовами оцінювання роботи”.
– Перш за все, не завжди хороший вчитель буде хорошим директором школи. Тому що директор школи – це, в першу чергу, менеджер, управлінець. І, звичайно, він повинен бути лідером вчителів. Зокрема, зараз для нас однією з пріоритетних є реформасередньої школи. З 2018-19 року стартує перший клас нової української школи. І лідерами цієї реформи мають стати директори шкіл. Ми переконалися: що б ми тут у МОН не придумали, які б красиві стандарти і рекомендації не представили, коли вони приходять на рівень школи, все залежить від директора і вчителя. От наприклад: минулого року ми за зекономлені кошти надрукували Хрестоматію для читання у початковій школі. Красиву, з малюнками і текстами сучасних українських письменників. Адже щоб дітям було цікаво читати, їм потрібно мати цікаві тексти, а не нудні, які знеохочують до такого читання.
– І що далі?
– Ми розіслали цю Хрестоматію в усі школи. По одній на парту, для того, щоб під час уроку можна було б прочитати текст. Але коли ми провели моніторинг того, як використовується ця Хрестоматія, то з’ясували: є школи, які дуже активно її використовують, і батьки про неї знають, і всім подобається. А є такі заклади, де ці хрестоматії лежать на полицях в бібліотеці, і діти їх не бачили.
Від кого це залежить? У першу чергу, від лідера, директора. І в зв’язку з цим, ваше питання є дуже актуальним. Ми в “Законі про освіту” написали, що директор буде обиратися за конкурсом. І вже це положення викликало бурхливу реакцію. Але я вважаю, що це дуже справедлива норма, бо ми маємо позитивний досвід у місті Києві. Саме тут вперше почали обирати директорів за конкурсом. Це складний процес! І в конкурсній комісії обов`язково є представники батьківських організацій, громадських організацій. Тобто кандидат на директора отримає дуже багато нестандартних запитань. І це не може бути тільки домовленість з органами місцевого самоврядування, тому що є незалежні члени комісій. І я бачу, що ця модель може успішно працювати в Україні.
– Чому ви так у цьому впевнені?
– Тому що громадянське суспільство зараз доволі активне. І я думаю, що в кожній територіальній громаді знайдуться ті батьки, які можуть свідомо брати участь у такій конкурсній комісії. І тоді директор має не просто бути призначеним – він має показати план розвитку школи, свою візію: що він буде робити, як працюватиме з різними категоріями дітей.
До речі, у Законі “Про вищу освіту” для ректорів ми передбачили тільки дві каденції на посаді по 5 років. І така ж поправка є (не знаю, чи буде вона прийнята) щодо директорів начальних закладів.
– Ще одне запитання від Віталія Постригана: “Коли введуть ЗНО для вчителів? (як учитель я – “за”)”.
– Питання дуже правильне. Однак, потрібно усвідомлювати, що ЗНО для вчителів має дуже відрізнятися від ЗНО для учнів. Тому що вчителю мало знати свій предмет. Йому треба вміти навчити цього предмету дітей. І це означає, що треба знати сучасні методики викладання. Як учитель спілкується з дітьми? Як він розуміє їхню психологію? Перевірити все це тестом – дуже складно. Тому в ми Законі “Про освіту” запропонували так звану добровільну сертифікацію вчителів. Тобто для початку вчитель сам вирішує, чи він іде на цю сертифікацію, чи ні. Вона буде мати дві частини: зовнішню (подібну до ЗНО) і внутрішню (де вчитель має продемонструвати, як він реалізує сучасні практики у життя).
– Але чому добровільна сертифікація? Маю побоювання, що добровольців буде небагато.
– Тому що для нас важливо зараз знайти агентів реформи, агентів нової української школи. Суть реформи полягає в тому, щоб ми перейшли від школи, де дітей напихають знаннями, до школи, де дають не тільки знання, а й пояснюють дітям, як їх можна застосовувати для вирішення власних і професійних проблем. Окрім цього, навчальний заклад має допомогти дитині виробити чіткі життєві цінності, що допоможуть їй розібратися у валі інформації, якою переповнений світ, та відрізнити правду від брехні, а добро від зла.
І от для цього потрібні інші способи навчання.
Як виявити таких учителів? Власне, ми хочемо заохотити їх піти на цю сертифікацію. Якщо вони її пройдуть і доведуть, що знають ці методики, то отримають 20-відсоткову надбавку до заробітної плати. Плюс їхнім обов’язком буде ділитися цими методиками зі своїми колегами. Розумієте, вчителі не люблять, коли їм диктують щось згори, з міністерства. Це зразу має ефект відштовхування. Але якщо тобі показує щось нове твоя колега, це вже зовсім інша ситуація.
– Георгій Вишневський питає: “Коли заборонять у школах та ДНЗ практику щорічного написання заяв про прийняття на роботу на 1 рік заступникам та вчителям? Керівники спекулюють цим та шантажують працівників. Це суперечить трудовому законодавству!”
– Моя думка – якщо вчитель чи керівник на контракті, це означає, що він буде намагатися весь час бути в тонусі для того, щоб із ним продовжили угоду. І, в принципі, в багатьох країнах вчителі є на так званих довгих контрактах.
– Про які країни йдеться?
– Наприклад, в сусідній Польщі частина вчителів є на контрактах, а частина належить до вищої вчительської категорії – це коли людина переходить на постійне місце працевлаштування. І, до речі, поляки кажуть, шкодують, що це зробили.
– Чому?
– Тому що практика показує, що навіть довгі контракти зобов’язують доводитирезультати своєї праці.
Сьогодні звільнити вчителя з роботи практично неможливо. Для цього потрібні 3 догани. Або довести, що людина здійснила щось абсолютно аморальне, з купою доказів.
Ми, звичайно, не можемо (і навіть не пропонували) перевести вчителів на контракт – бо це предмет трудового законодавства. Але керівників навчальних закладів я вважаю цілком правильно перевести усіх на контракти. В деяких містах (зокрема, в Києві) директори шкіл вже є на контрактах.
“…КОЖНОГО ДНЯ МАЮ, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ, “СВОДКУ С ПОЛЄЙ”. ДІЗНАЮСЬ ВІД ЧОЛОВІКА, ЯК ВНИЗУ ІНТЕРПРЕТУЮТЬСЯ ДЕЯКІ РІШЕННЯ МОН”
– Дмитро Ковальов емоційно цікавиться: “Чому, при перевантаженні шкіл (5-7 паралельних класів, 2 зміни, 35-38 дітей в кожному) не дозволяється дистанційне навчання (зараз не вдаюсь у подробиці різниці дистанційного, екстернату тощо)? Чи можна віднести наявний стан справ з переповненням шкіл до “поважних причин” Наказу МОН 431? Хто та де встановлює перелік поважних причин? Невже дитина отримає кращі знання в таких шкільних умовах, а не вдома? Про ультрадорогі приватні школи не питаю, тільки про загальну освіту”.
– Хочу сказати, що знову ж таки в Законі “Про освіту” ми прибрали “поважні причини” для переходу на екстернат. І поставили це на вибір батьків. Тобто раніше екстернат оформлювався, як правило, для дитини, яка, наприклад, мешкає за кордоном або захворіла і не може відвідувати школу. Зараз це буде предметом вибору батьків. Єдине що – дитина кожен раз повинна підтвердити свої результати навчання. Наприкінці навчального року вона має продемонструвати, що школяр досягнув відповідних результатів навчання. Хочу також додати, що тенденція до перенаповнення шкіл є дуже неоднорідною по Україні
– Яка у нас ситуація порівняно з Європою?
– У нас співвідношення – 10 учнів на одного вчителя. Це значно менше, ніж у Європейському Союзі. І ця середня цифра по Україні виходить через величезну кількість малих шкіл, де в класах по 10-15 учнів.
– Зрозуміло, сільські, селищні школи…
– Так. А от якщо ми візьмемо великі міста (особливо райони новобудов), то тут є дуже велика проблема із наповнюваністю шкіл. Її я як міністр часто ставлю перед обласними органами місцевої влади, які виділяють ділянки під забудови. Не може залишатися так, що місцеві органи виділяють ділянки, будівельники будують будинки, але – не створюють соціальну інфраструктуру. Тобто немає ні садочку, ні школи. Або є, наприклад, одна школа, яку видно з сусідніх висотних будинків. Батьки зазвичай не можуть влаштувати туди дитину, бо там вже 42 учні в класі. І це створює величезну напругу і незадоволення батьків. Потрібно зараз внести такі зміни в законодавство, щоб забудовник не міг уникнути відповідальності за соціальну інфраструктуру. Наприклад, якщо сьогодні забудовник будує індивідуальний будинок, він може не дбати про побудову школи, садочка тощо. Що вони роблять – в районі забудов розбивають цілісний район на індивідуальні будинки і так уникають цієї відповідальності. Я вважаю, що в такому випадку забудовник повинен сплачувати якусь частину коштів як внесок до побудови соціальної інфраструктури. Тому ми будемо працювати з міністерством регіонального розвитку над внесенням змін до відповідних нормативно-правових актів, щоб зобов’язати забудовників нести відповідальність за соціальну інфраструктуру.
– Тоді у мене запитання з дещо приватним відтінком. Читач Сергій Довгаль запитує: “Спросите, пожалуйста, вот о какой ситуации. Когда покупали квартиру в строящимся столичном микрорайоне, свой выбор обосновывали, в том числе, и наличием (в проекте) прямо во дворе общеобразовательной школы. Понятно, что строительство школы профинансировано за счет инвесторов в “жилые” метры. На каком же основании, смею спросить, этой школе присваивают статус какой-то там специализированной и детей после 9 класса автоматом в 10 не переводят, а только по результатам некоего конкурсного отбора? Получать итоговый аттестат предлагают в другой школе, значительно дальше расположенной, старой и вообще.
Особой изюминки добавляет тот факт, что замдиректора в школе работает супруг министра”, – резюмує читач.
Ознайомившись з цим питанням, я дізнався, що йдеться про спеціалізовану школу з вивчення англійської мови, і такою вона була з самого початку. Отже, якоїсь підступності тут начебто немає. І все ж таки, як сім’ї бути у такі ситуації?
– Це дійсно так. Ця школа є з поглибленим вивченням іноземної мови. Але питання в тому, що навіть якби вона не мала цього статусу – все одно в цій школі величезна проблема з місцями навчання. І ця школа “Логос” – це дуже хороший приклад школи в районі забудови, де немає місць для навчання дітей. І так, проектна потужність цієї школи, коли вона будувалась, була 1200 учнів. Зараз у ній навчається понад 2100. І класи там дійсно по 38-40 учнів.
Але це проблема не самої школи “Логос” – вони в будь-якому випадку мусять робити конкурс, тому що в них немає іншої можливості: бажаючих більше, ніж тих, хто може туди прийти.
– Як же вирішити цю проблему?
– Тільки відкриттям нових шкіл. І, наскільки мені відомо, поруч якраз буде відкриватися дитячий садочок. Будемо з’ясовувати і те, коли саме буде здана нова школа в районі Позняків. Там, де є ця проблема.
Дуже важливо враховувати пріоритетність мешкання дитини. Якщо вона проживає дуже близько до цієї школи, то, за рівних конкурсних можливостей, перевага повинна надаватися дитині, яка мешкає ближче.
– Оскільки мова вже зайшла про вашого чоловіка, скажіть, у вас є від нього зворотній зв’язок? Все ж таки він працює на іншому освітньому рівні, ніж ви. Ви користуєтеся цією інформацією?
– Так, я маю той великий привілей, якого не мали інші міністри, бо кожного дня маю, що називається, “сводку с полєй”. Дізнаюсь від чоловіка, як внизу інтерпретуються деякі рішення МОН. Буває так, що їх розуміють зовсім не в той спосіб, як ми це закладали. Такий зворотній зв’язок дуже важливий: він дає можливість ефективно коригувати рішення. Крім того, в мене ще й мама до цього часу працює в системі освіти.
– Ким саме?
– Вчителем у львівській школі.
– Тобто у вас – династія?
– Так, і мої бабуся і дідусь теж були вчителями. В моїй сім`ї вже декілька поколінь педагогів.
Отже, я постійно отримую цю інформацію. І це дало мені можливість зрозуміти, зокрема, що у нас дійсно немає до кінця порозуміння з усіма рівнями освіти. Річ у тому, що, поки у нас доходить до школи якесь рішення, воно обростає новими трактуваннями і паперами на кожному рівні – від обласних управлінь до методичних центрів.
І зараз ми розпочали проект під назвою “Діти і папери”. Він має працювати проти бюрократизації освіти і розвантажити вчителів від паперової роботи
“ЗАРАЗ ГОТУЄМО РІШЕННЯ, ЩОДО НОВОЇ СИСТЕМИ ДОКУМЕНТООБІГУ, ЗОКРЕМА, В ШКОЛАХ. ДЛЯ ТОГО, ЩОБ СПРОСТИТИ ВЧИТЕЛЮ ЖИТТЯ”
– Як відбувається це “обростання трактуваннями і паперами”?
– Наприклад, щось міністерство спускає, потім – обласна державна адміністрація. Потім – місто, потім – район. Свого трактування додають і методичні центри. В результаті, цей директор сидить у купі паперів; та й учитель не може займатися безпосередніми обов`язками – навчально-виховним процесом.
У межах проекту ми зробили опитувальники для вчителів різних рівнів. Спитали, що з паперів найбільше заважає їм працювати. І от зараз ми вже готуємо рішення, (які представимо до нового навчального року) щодо нової системи документообігу, зокрема, у школах. Для того, щоб спростити вчителю життя.
– Як у минулому вчитель я цікавлюся, за рахунок чого ж ви збираєтеся це зробити?
– Наприклад, у деяких київських школах уже запроваджено електронний журнал. Батькам робиться розсилка оцінок і присутності дітей. Дуже зручно. Але при цьому вчителі повинні вести подвійну бухгалтерію. Тому що ще є паперовий класний журнал, який є обов’язковим. І вносити оцінки треба туди і туди.
– Мабуть, прийшов час розвантажити вчителів, залишивши лише електронний журнал?
– Власне, ми над цим працюємо, тому що нам при цьому треба забезпечити, щоб у кожній школі був електронний підпис, щоб дані були засвідчені. Треба буде зробити певні стандартизовані кроки для всієї України. Ми зараз розробляємо ці інструкції і представимо їх на початку нового навчального року. Але це лише одне нововведення з масиву інших.
– Як гадаєте, скільки часу знадобиться на перехід до електронних журналів?
– Моя позиція полягає у тому, що воно має виходити добровільно. Тобто питання того, який документообіг обирає школа (електронний чи паперовий), має бути питанням закладу.
– Я правильно розумію, що інформацію до електронного журналу мусить заносити сам учитель?
– Так.
– Але серед учителів є багато літніх людей, для яких така трансформація буде важкою.
– Звичайно, тому ми не можемо вимагати цього від усієї країни. Але якщо є прогресивні школи, які вже це зробили, – то вони не повинні вести цю подвійну бухгалтерію і заповнювати ще й класні журнали.
– Михайло Бродський цікавиться: “Зачем вводить 12 лет обучения вместо 11? Ответ типа “вся Европа так делает” не принимается; в Европе все по-разному. В Германии, например, в каждой из земель местные власти определяют, сколько им учиться. И, кстати, в большинстве земель перешли с 12-летнего на 11-летнее обучение”.
– Ну, по-перше, 11-річна повна загальна середня освіта на території Європи залишилась тільки в Білорусії, Україні та Росії. Це є статистика, з якою не посперечаєшся. Але ми говоримо про це не тому, що, мовляв, українська школа має бути 12-річною як у Європі. Наша ідея – перейти від школи, де напихають знаннями, до школи компетентностей ХХІ століття. А щоб дітям дати ці компетентності, серед них має бути не тільки математична і природнича грамотність, знання мов і комп’ютерна грамотність – те що є у наших школах. А й додатково ще громадянська і соціальна компетентність, підприємливість і фінансова грамотність, наскрізні уміння, такі як навчання впродовж життя і критичне мислення. Це те, чого у наших школах немає.
Щоб це формувати, треба навчати в зовсім інший спосіб. Таке навчання потребує значно більше часу, адже за таких умов учні мають працювати над проектами, аргументовано висловлювати свою думку. У трирічній старшій профільній школі діти матимуть можливість зосередитися на тих предметах, які їм потрібні, а не вчити одночасно 25 дисциплін!
І ще хочу заспокоїти опонентів 12-річної школи, що переживають виключно через тривалість навчання. Якщо є 12-річна повна загальна середня освіта, то бакалаврат буде три роки, а не чотири. І виходить, що аби здобути диплом бакалавра, вам в цілому треба 12+3 роки. А зараз – 11+4. Тобто загалом тривалість не видовжується. І треба враховувати, що 17-річна дитина ще незріла, і коли обирає вищу освіту – часто помиляється. Буває, що вона лише після першого курсу розуміє, туди вона зайшла чи ні. Тому й тут у цього підходу є свої переваги.
По-друге, у нас школа не формує цей спектр компетентностей та умінь, які необхідні для сучасного життя. От на останньому Світовому Економічному форумі було опитування роботодавців: що вам буде більше за все потрібно у найманих працівників у 2020 році? І всі вони говорять про м’які навички, які школа сьогодні зовсім не формує. І університет – теж не формує. Власне, критичне мислення, уміння вирішування комплексні проблеми, співпрацювати з іншими, емпатія – тобто те, чого сьогодні зовсім немає у навчальному процесі.
Якби мене запитали, чи хочу я 12-й рік для сьогоднішньої школи, я б відповіла: ні, ніколи. Бо це школа, яка забирає здоров’я дітей і не готує їх до сучасного життя. А от для тієї школи, яка має бути новою, з компетентністним навчанням – так, ми потребуємо 12-го року.
– Лариса Чорнописька питає: “Наскільки шкільні програми, підручники, які розробляє- затверджує МОН, на вашу думку, відповідають потребам часу? Досвіду країн-лідерів освіти? Розкажіть про дослідження МОНом ефективності нових програм і підручників (можна з прикладами і відгуками учнів і батьків). Чи довго ще структура предметів у школі буде залишатися на рівні кін. ХІХ-поч. ХХ ст….?”
У цьому ж руслі і запитання Валентини Міщенко: “Есть внук. Мы ему уже “Гарри Поттера” читаем, он знает, как зовут всех Трансформеров, а в 1-м классе ему снова начнут “Репку” и “Теремок”. Когда будут адаптировать программу младшей школы и сделают ее более современной? Это вообще реально?
– Я погоджуюсь, що навчальні програми сьогодні не відповідають вимогам часу. І саме тому, коли я прийшла на цю посаду в квітні 2016 року, перше, що ми зробили – це оголосили оновлення програм початкової школи. При чому оновлення програм проходило на відкритій платформі ЕдЕра. Це безпрецедентно, тому що всі, хто хотів, могли написати зауваження до програми; отримати зворотній зв’язок: приймаються ці зауваження, чи не приймаються, і чому. Ми оновили програми на предмет відповідності віковим особливостям дітей; видали також Хрестоматію творів сучасних дитячих українських письменників – саме для того, щоб діти читали не про “Ріпку”, а тексти, які можуть бути для них цікаві, які не витягнуті з 19 століття, а безпосередньо виростають зі світу, в якому ці діти живуть.
Була також дана низка рекомендацій учителям початкової школи, які пов’язані із використанням сучасних методик викладання, що ґрунтуються на розумінні психології дитини молодшого віку. Типовий приклад: коли приходять шестирічні діти, вони до формування навички письма мають писати олівцями.
– Цікаво, чому?
– Так їм не потрібно закреслювати помилку – можна просто її витерти. Це допомагає попередити розвиток страху перед помилкою, що часто з’являється саме в цьому віці. Окрім цього ручка виступає своєрідним стимулом – її дитина отримує, коли її письмо сформувалось, як свідчення про успіх.
– А з цими початковими школами у вас є зворотній зв’язок на предмет того, чи виконуються ці рекомендації?
– Зв’язок є. А рекомендації виконуються не всіма, як і Хрестоматія, про що я розповідала раніше. Саме тому нам треба мати незалежну гілку моніторингу якості педагогічного процесу, який є в школі. Створення такої системи також передбачено Законом “Про освіту”. Існуватимуть незалежні від органів місцевого самоврядування і шкіл регіональні представництва органів забезпечення якості освіти.
Але я все ж апелюю до відповідальності директорів і вчителів. Вони мусять мінятися; вони мусять вчитися, інакше вони не зможуть бути сучасними освітянами, яких потребують наші діти. Ми свій крок назустріч зробили – вагомо підвищили заробітну плату педагогам. Це вперше за роки незалежності оплату праці саме вчителів підняли вгору на два тарифні розряди по єдиній тарифній сітці, тобто педагоги зайняли вище місце відносно інших бюджетників. В середньому це зростання на 50%. Так, це мало, в них, на мою думку, і далі низька зарплата. І ми, необхідний, на нашу думку, рівень зарплати заклали в Законі “Про освіту”, до якого треба йти. Але чого цей крок є таким важливим? Ми так звертаємося до педагогів: “Вчителі! Ми вас хочемо підтримати. Але ви маєте бути відкриті до реформи! Тому що без вас нічого не відбудеться!”
Перед нами – шалений виклик. Перший клас нової української школи буде запроваджуватися в 2018-2019 навчальних роках. Це зовсім інші програми! Це інтегроване навчання, нові підручники; це діти, які отримують, наприклад, тему на день чи тиждень – і через призму цієї теми вивчається все: і математика, і читання, і навіть заняття з мистецтва та природи прив’язані до однієї загальної теми. Тут з дітьми потрібно буде робити реальні проекти, організовувати навчання у групах – усе це потребує відповідних навичок.
Але для цього треба перепідготувати 22 тисячі вчителів, які по всій країні візьмуть перший клас, а із завучами виходить 25 тис. Без нових методик вони не зможуть реалізувати сучасне навчання, яке сьогодні є в провідних системах світу. Хоча б візьмемо освітні системи Фінляндії та Канади. До речі, фінський уряд, побачивши ідеї нової української школи і зміни, які будуть у законі, – вирішив підтримати нас спільним фінсько-українським проектом впровадження нової української школи. Вони рідко співпрацюють з урядами по освіті, адже для них освіта це, в тому числі, освітній туризм: всі їдуть дивитися, як функціонує фінська школа, яка є найбільш успішна у світі. Це школа, базовою цінністю якої є розвиток кожної дитини. Незалежно від того, які в тебе здібності, їх мають знайти та розвинути, аби ти став успішним і щасливим.
Так от, я дуже сподіваюся, що ці нові програми початкової школи позитивно здивують отаких прогресивних людей, як оця ваша дописувачка. Тому що я з її висновками цілком погоджуюсь.
“ДЛЯ МЕНЕ НАЙВАЖЛИВІШЕ ЗНАЙТИ ТИХ ПРОВІДНИКІВ РЕФОРМИ, ЯКІ БУДУТЬ СОЛІДАРНІ. ЯКЩО ТАКИХ БУДЕ ХОЧА Б 10% – ДАЛІ МИ ЗМОЖЕМО РУХАТИСЯ ВПЕРЕД…”
– Це тільки перша частина нашого інтерв’ю, повністю присвячена проблемам школи. Наостанок – дещо філософське, навіть світоглядне питання від Володимира Миленка. Він пише, звертаючись до вас у третій особі: “Вона справді не розуміє, що нововведення і реформування треба робити в приказному порядку – а не давати на усмотрєніє совкових директрис і учительок? Як от з совковою відрижкою у вигляді лінійок – коли дозволили вирішувати школам, і абсолютна більшість залишила цей совок?
Ну і да. Я, як тато першачка, питаю – коли наші школи перестануть бути лицемірно безкоштовними, коли бабки в школу давай, а спитатись нема з кого і як, а стануть нормально-платними, щоб все стало чесно за гроші, і можна було б все прозоро контролювати?” – цікавиться Миленко.
У цьому питані мене більше за все цікавить перша частина: так як запроваджувати реформи у нашому суспільстві? Умовлянням або з-під палки? Яка ваша точка зору з цього приводу?
– Я думаю, що і те, і те буде в крайність. Тому що реформа – це рух назустріч. Реформа не робиться тільки згори, і нам конче необхідно взяти в партнери вчителів, директорів і батьків. Якщо не мати їх доброї волі, реформи не будуть успішними. Авторитарним шляхом ви можете наказати щось виконувати. Але успіху не буде, адже вчитель має усією своєю суттю зрозуміти як і навіщо використовувати ці методики, дати мовчазну згоду дотримуватися обраного курсу навіть за закритими дверями класу. Реформа передбачає зміни на всіх рівнях, у тому числі зовсім інший менеджмент класу. І нам доведеться навчити цього вчителів. Вони зараз просто не вміють цього робити.
Ще один значний виклик – закладена нами в Закон “Про освіту” педагогічна автономія вчителя, коли він може створювати власні програми. На цьому тримається вся прогресивна (зокрема, початкова) школа. За цією системою вчителю “спускають” згори лише результати навчання – а як ти будеш доходити до цих результатів – це твоя справа. Але для того, щоб реалізувати такий підхід, вчитель має бути творцем! Творцем нових навчальних матеріалів, цієї програми. Тому ми вирішили, що ми спочатку дамо вчителям модельні програми – щоб вони на них могли орієнтуватися, і щоб цей перехід відбувся максимально безболісно для усіх учасників освітнього процесу. Не можна, не розвинувши цей потенціал вчителів, вимагати від них чогось кардинально нового одразу. Тому ми повинні з ними співпрацювати та допомагати один одному, а не тільки спускати щось згори.
– І друге питання: коли наші школи перестануть бути лицемірно безкоштовними?
– Оце – дуже болюче питання. Ну, по-перше, у нас є Конституція України, яка каже про безоплатне навчання в комунальних і державних навчальних закладах.
– То що робити, змінювати Конституцію?
– Я не знаю, чи це продуктивний шлях. Думаю, продуктивний шлях полягає у тому, щоб в результаті децентралізації органи місцевого самоврядування отримали повністю повноваження у сфері середньої дошкільної і позашкільної освіти. І вони повинні ці додаткові фінансові ресурси спрямувати на школи. Нам потрібно зробити більш прозорий моніторинг використання фінансових ресурсів на місцях, щоб громада могла більше впливати на їхній перерозподіл. Тобто ми повертаємося до питання, з якого починали нашу бесіду. Якщо це буде відкрита інформація і батьківський комітет буде не тільки обурюватися, що сказали здати чергових 300 гривень, а й зможуть бачити результати громадського аудиту, це значно змінить сприйняття цієї проблеми…
– …А ви собі уявляєте розміри саботажу цієї ініціативи на всіх рівнях?
– (сумно зітхаючи) Уявляю, але ж не буває справжніх реформ без супротиву! Для мене зараз найважливіше знайти тих провідників реформи, які будуть солідарні. Якщо таких буде хоча б 10% – далі ми зможемо рухатися вперед.

Читайте у другій частині інтерв’ю: про приватні школи і призначення ректорів, звинувачення пані міністра у плагіаті та її нагородну зброю, про Мартиненка на поруках міністра освіти; про вчителів-українофобів, корупцію с друкуванням студентських квитків та безліч інших гострих питань української освіти.