Довгі роки жив Учень у Вчителя пізнаючи його мудрість. Крім того, звичайно, він робив багато інших необхідних для них обох речей: збирав хмиз для вогнища, носив воду з джерела, прибирав у печері, де вони вдвох жили, ходив на полювання. А коли до Вчителя приходили люди за порадою – Учень уважно слухав, що той говорить. Інколи Вчитель сам розпочинав розказувати різні історії про далекі краї, про дивовижні звичаї чужинців, про мудреців, що жили за морями, про мудрість їхню та повчання. Однак, це бувало дуже рідко, хіба лише коли до них довго ніхто не приходив і Вчителю ставало нудно – хотілося побалакати, та не було з ким. Решту ж часу все їхнє спілкування зводилося до вітань з початком нового дня та побажань доброї ночі. Навіть по господарству, якщо це слово підходить до тих злиднів, в яких вони жили, Учень вже сам, без наказу Вчителя, знав сам що має робити.

Так вони жили разом довгі роки. Не зважаючи на скупість повчань вчителя та скромність їхнього столу – Учень за всі ці роки жодного разу навіть не подумав про те щоб його покинути. Та одного дня Вчитель захворів. Погляд його затьмарився, він зліг. Часто шепотів щось, часом кричав, чи то на якійсь чужинській сові, чи то просто щось незрозуміле Учневі. І хоча учень поїв його відварами цілющих трав, його продовжувало трясло в лихоманці. Тим часом люди, які продовжували приходити до нього за порадами, поверталися ні з чим. Вчитель не міг їм допомогти, а Учень вважав себе не в праві давати поради замість Вчителя. Та припаси їжі закінчувалися, а Вчитель все не одужував.

Одного ранку Учень зрозумів, якщо він сьогодні нічого не заробить, то завтра їм нічого буде їсти. І, коли прийшли люди до Вчителя, він не прогнав їх, а вислухав і порадив чинити так як сам вважав за потрібне. Так продовжувалося день за днем. Тим часом, Вчитель почав одужувати. Він вже не марив. Потроху почав сидіти, потім просив Учня виводити його на свіже повітря. Слухав, не втручаючись і не поправляючи, повчання-настанови Учня людям, які до них приходили. Одного сонячного ранку вчитель зрозумів, що вже є цілком зоровим. Він сам, опираючись лише на палицю-посох, вийшов з печери. На той час і Учень повернувся з лісу, де збирав цілющі трави та ягоди.

– Доброго дня, Вчителю! – привітався він, зрадівши, що Вчитель сам вийшов з печери.

– І справді гарний день сьогодні, дуже гарний, – відповів Вчитель.

– Чого бажаєте, Вчителю ? – запитав Учень.

– А даси слово, що виконаєш моє бажання? – посміхнувся в бороду старець.

– Звичайно! Зроблю все, що забажаєте, Вчителю!

– Ти добре подумав, перш аніж відповісти? – не вгавав старий.

– Так, Вчителю!

– Моє бажання просте, – врешті пояснив наставник. – Хочу, щоб Ти негайно покинув мене, мою печеру, цю гору і ніколи сюди не повертався. Я дякую Тобі за все, що Ти робив для мене всі ці роки, які ми разом прожили. За те що не дав мені померти і вилікував-виходив мене, коли я хворів. Але зараз я здоровий і бажаю, щоб Ти залишив мене.

– За що, Вчителю, ви мене проганяєте!? – тільки і спромігся запитати остовпілий Учень.

– Не питай мене більше нічого, збирайся і йди своєю дорогою! – відповів Учитель.

Учневі нічого не залишалося, як виконати волю наставника. Довгі роки блукав він дорогами світу, носячи з собою образу за невдячність Вчителя. Але одного дня, коли вже Учень посивів-постарів… Одного гарного ранку, проходячи повз дерево, побачив, як якась (він не знав її імені) пташка виштовхує пташеня з гнізда, змушуючи його вчитися самостійно літати. І цієї миті Учень врешті зрозумів зміст останніх слів Вчителя: “… і йди своєю дорогою”. “Яким же я був дурнем! ” – сказав він собі. “Скільки років я носив у серці чорну образу замість вдячності мудрому вчителеві”. Він підвів голову, подивився на синє безхмарне ранкове небо. І йому чомусь стало легко-легко на душі, неначе з неї впав страшенний тягар.

“Йти своєю дорогою”, – посміхнувся він в сиву бороду і пішов далі.