Витрушую осінні килими.

Летить із них жура і дим печальний.

Летять пташки від літа до зими,

 А під ногами килимок сусальний.

Летять, летять, а я усе витрушую.

Чорніє нива скроплена дощем.

Сивіє день під бабиною грушею

І сум звисає над моїм плечем.

І безкінечні галок веремії

Стовбичать біля плота на вербі.

І небо мастить жовтим свої вії

Та й падає на сивому горбі.

Така пора - ні холодно, ні тепло.

Ні сіро, ні червоно - каламуть.

І поле не то зблідло, не то стерпло.

І вже на ньому житечко не жнуть.

Така пора. Витрушую, витрушую.

Чіпляється за павутину пил.

І тишу цю інтимную порушую.

Вона летить без компаса й без крил.

Г. Потопляк. 2019.